Він - фотограф. Його покликання - фіксувати те, що рухається. Це гірка іронія, адже він може зупинити все, проте сам перебуває у постійному русі й не в змозі ні на чому довго затриматися.

   Він їздить на кабріолеті, купує дорогі речі, які йому ніколи не знадобляться, кохається з клієнтками власного фото-ательє, що так і прагнуть потрапити в об’єктив його камери та під ковдру його ліжка...

   Це фільм з тої категорії, котрий належить дивитися. Точніше, спостерігати. І аж ніяк не слухати. Бо реплік - як кіт наплакав, та й потрібні вони тут як возу п’яте колесо. Усе зрозуміло без слів. Коротше кажучи, стрічку "Фотозближення" Мікеланджело Антоніоні зняв так, як цього від нього й вимагалося. Без зайвих пафосних базікань на філософські теми, але з дивовижною атмосферою співпереживання та роз-ділення з героєм того тісного світу, в якому він живе і не може вийти за його рамки.

   Йому сумно, він самотній. Але не скажеш, що йому когось треба. Навпаки, спочатку він хоче віднайти себе, а вже потім, можливо... Та не про те мова. Він прагне розважатися, але кожна нова іграшка дуже скоро перестає бути йому цікавою. Його життя - це вічний пошук. Пошук себе. І для себе. Та він ніяк не може знайти потрібну йому річ.

   Яскравим моментом у фільмі є сцена, де головний герой заходить до нічного клубу. Щоправда, не через парадні двері, а з чорного входу. Смішно, звичайно, що він намагається зекономити таким чином грошей, тоді як ще вдень купив непотрібний йому вітряк за 8 фунтів стерлінгів. Так от...

   Концерт не вельми популярного молодого гурту, на котрому танцюють лише двійко людей. Решта просто витріщається на музикантів в очікуванні чогось. І це "щось" таки настає. Музикант, в якого постійно барахлить інструмент, не витримує і трощить свою гітару на друзки. Потім її уламки жбурляє в людей. Натовп від подібного просто звіріє. Кожен намагається будь-що дістати собі шматочок. Дивом цей шматочок опиняється в руках у нашого героя і той щодуху дає драпака з концертної зали, ледве відірвавшись від чисельних переслідувачів. Надворі, перевівши дихання після вдалої втечі, він оглядає свою здобич. Вона вмить втрачає для нього сенс і він викидає непотріб на асфальт. Одразу по тому кілька людей, що стояли поруч, кидають свої погляди на річ, що валяється на тротуарі без господаря. Один парубійко з їхньої компанії підбирає мотлох, роздивляється його, розуміє, що це звичайнісінький мотлох і ніщо інше, й учиняє так само, як хвилю тому фотограф.

   Сцена дуже вже нагадує зоопарк, де мавпа, підібравши залишену якимсь неуважним відвідувачем певну річ, за мить позбувається її, втрачає будь-який інтерес до неї. Питається: і чим люди відрізняються від тварини?.. Як би там не було, а фільм демонструє нам міжосібні стосунки людей і модель їхньої поведінки в тій чи іншій ситуації. Виявляється, усе настільки складно, що в це просто не віриться! Чи то пак, усе настільки просто, що в це складно повірити?

   То чи зможе фотограф врешті сфокусуватися на чомусь - питання не професійності, а радше складності людської сутності. Та іронічності самого життя.

Philips Intera Achieva