Арт-гауз

Про дітей і не для дітей (Ґрейс, 2008)

diakovych — Tue, 06 Oct 2009 16:28:34 GMT

Дебютна повнометражна кінострічка Пола Солета виявилася по-справжньому витонченою ("Grace" у перекладі з англійської означає "витонченість"). І витонченість ця полягає у змалюванні хворобливого материнства та... мух. А ще здохлих мишей, калюж крові, що розповзаються від щойно вбитих людей і наповнених нею, тобто червоною рідиною органічного походження, пляшечок для дитячого харчування.

Що робитиме матір, яка втратила дитину? Чи легко їй пережити цю втрату? Фільм дає вичерпну відповідь на ці та низку інших непростих питань. Але й ставить багато запитань, які лишаються або риторичними, або без відповіді.

Стрічка розповідає історію молодого подружжя, котре ось уже тривалий час безуспішно хоче завести дитину. Та крім двох викиднів, нічого путнього в них не виходить... І ось - диво: Меделін дістає надію на те, що в неї народиться жива і здорова дитина. Все йде добре, допоки не стається безглузда трагедія, внаслідок якої гине Майкл - чоловік Меделін, а ще ненароджена дитина опиняється під загрозою виживання. Добра знайома Меделін, яка практикує акушеркою, змушена викликати дочасне народження дитини, хоча й розуміє: шанси на те, що з нею все буде гаразд - мізерні. Дитина з'являється на світ божий... мертвою. Мати у відчаї. Вона просить бездиханне тільце своєї донечки, щоб та жила. І стається ще одне диво. Вона оживає.

Але є ще одна мати - свекруха Меделін. Своєрідна нервозна особистість, схибнута на чистоті. Як ви вже знаєте, її син Майкл помер внаслідок нещасного випадку. Залишивши її з її мухами в голові почуватися нещасною та самотньою, попри те, що вона має чоловіка, невістку та внучку. Мати, що втратила єдину дитину, ледь не божеволіє, намагаючись оволодіти собою. Вона готова піти на все, аби повернути собі дитину. Змушує чоловіка ссати собі груди, наче це її дитина п’є материнське молоко. Звертається до старого знайомого, погоджуючись на всі його умови, тільки б той поміг відібрати дитину Меделін і вона стала б опікункою Ґрейс. Та все заходить надто далеко. І розплутати клубок, що намотується швидкими темпами, здається, неспроможен уже ніхто...

Таке враження, що у фільмі всі втрачають голову. А все через дітей. Своїх чи чужих. Лишається сподіватися, що в кінцевому результаті все закінчиться добре. І для матерів, і для дітей.

Дозволь мені ввійти й не плач, коли я піду (Впусти мене, 2008)

diakovych — Sun, 27 Sep 2009 17:57:15 GMT

Ви можете собі уявити історію про те, як звичайнісінький (хоча, може, й не дуже) хлопчисько зі шведського містечка по вуха закохується у 100-річну страрушенцію? Ні?.. Ну й не треба! Просто подивіться фільм "Впусти мене / Låt den rätte komma in" режисера Томаса Альфредсона (Tomas Alfredson) і переконайтеся на власні очі, що таке можливо. Врахуйте також, що та старушенція на вигляд зовсім не зморшкуватий мішок костей, а доволі симпатична ровесниця Оскара (так звати того хлопця). Готовий побитися об заклад, що ви вже, мабуть, давним-давно здогадалися у чому тут річ. Так-так, пояснюється все це тим, що вона ніхто інший, як кровопивця. Отака-от непересічна скандинавська лав-сторі.

Насправді, фільм не такий уже й банальний, як може декому здатися після прочитання першого абзацу цієї рецензії. Стрічка ця заторкує болісні проблеми нашого з вами хворого суспільства. Це і пиятика. Й непрості стосунки дітей і батьків у сім’ї. І тема насильства.

Що ж, давайте врешті вже почнімо з чогось... Насамперед, кілька слів про білявого хлопчика, котрий не має друзів. Живе він з мамою. З батьком бачиться тільки на вихідних. Таким чином батьки ділять між собою сина після свого розлучення. Щовечора, повернувшись після шкільних уроків, Оскар вправляється з ножем, при цьому примовляючи зловісні слова погроз своїм уявним ворогам і завдаючи поранеь ні в чому не винуватому дереву, що росте у дворі багатоповерхового будинку, де він мешкає. Одного разу його ловить на гярячому дівчинка, котра нещодавно перебралася зі своїм батьком мешкати до вже згадуваної багатоповерхівки. Дізнавшись, що його постійно б’ють у школі, вона радить чинити опір, а не лишатися для них боксерською грушею. Як не дивно, він слухається її поради і вже незабаром його кривдники самі стають жертвами після отримання заслуженої прочуханки.

Не знаю, чи варто вам оповідати про... е-е... та ні, мабуть, не буду. Натомість скажу ось що: краще захоплено подивіться фільм, ніж з неохотою читати про нього все це.

Закінчу цей текст, нагло зізнавшись читачам, що справедливість у фільмі восторжест-вувала. І ця зимова романтична кривава історія закінчилася до сліз знайомим нам американським гепі-ендом.

Любов і безум ріжуть лезом по половині наші днини (KISLOROD, 2008)

diakovych — Tue, 08 Sep 2009 14:42:08 GMT

Другий фільм Івана Вирипаєва можна порівнювати з легендарною стрічкою Алана Паркера "Pink Floyd: The Wall", проте цього робити не варто, і причин на те достатньо. Так, обидва фільми є, так би мовити, мюзиклами, хоч і не "класичними". "Стіна" є драматичним трилером, після перегляду якого ледь не потрапляєш в безжальні обійми тимчасової депресії, а от "Кисень", попри свій чорний гумор, є радше романтичною лав-сторі з мораллю. "Стіна", щоб ви знали, задумувалася як фільм про альбом британського музичного гурту, і всі композиції, що звучать у стрічці - з одного альбому одного музгурту. А фільм "Кисень" не задумувався, чи бути йому фільмом, чи ні, його просто зняли, щоб показати нам, і щоб ми подивилися, і зрозуміли нарешті, для чого цей фільм. Бо він про це не розкаже, хіба поставити правильні питання, щоб отримати вірні відповіді...

KISLOROD можна взагалі не вважати фільмом, але фільмом його вважати таки треба. Тут є чудернацький сюжет (до слова, сам Вирипаєв писав сценарій) і не менш химерні герої. Все, як і годиться для пересічного артгаузного кіно. Проте, ця стрічка не є пересічною, й переглянувши її, Ви в цьому приємно переконаєтеся. Побудована як трек-лист музичного альбому, вона складається з 9 композицій і двох бонус-треків. Та й події "розгортаються" в доволі тісній студії звукового запису. Всі композиції з цього альбому речитативом "виконують" "співак" і "співачка", тобто ведуть розповідь/бесіду/дискусію про те, як одного разу провінційний хлопчина Саньок закохується в столичну дівчину Сашу. Вона стає для нього киснем, і жити йому без неї несила...

Про що, зрештою, фільм? Щоб отримати вірні відповіді, належить ставити правильні запитання.

Фільм не про вбивство, хоча й сказано: не вбивай. І вбивають у фільмі. Та й у житті. Бо хіба життя - це не теарт, а люди в ньому, тобто ми з вами, не акторами є. І хіба фільм не про життя. І не про вбивство. Чи про вбивство заради життя.

І не про перелюб цей фільм, бо сказано: не перелюбствуй. Хоч і перелюбствують. І у фільмі, і в житті. Та не про це фільм. Бо перелюбствувати не можна. Навіть у фільмі, бо фільм про життя і не про смерть. Чи про те й не про інше.

І не про наркотики фільм, хоча й "закидуються колесами" та бігають по конопляному полі в ньому. І не про легені, хоча герої фільму весь час тільки те й роблять, що дихають ними, вбираючи альвеолами кисень. І не про війну в Іраці. І вже точно не про Буша-молодшого, який ту війну затіяв. І не про американських євреєїв, що не можуть порозумітися з іракськими мусульманами, тому й убивають їх після подій 11 вересня. Убивають, бо сказано: не вбивай. А ті гинуть. І теж убивають, щоб вижити. І не про "чортове колесо", хоч воно й обертається, а найбільше знаходиться в Лондоні. А де знаходиться найменше, ніхто не знає...

І хоч убивають у фільмі та перелюбствують, та не про це фільм. Ні. Мабуть, не про це. Бо про це вже знято багато фільмів. І цей фільм про це вже не може бути. Бо сценарій писав Іван Вирипаєв. А він не міг би про таке написати для фільму. Бо, зазвичай, він пише для театру. А це, погодьтеся, геть інше. Чи, принаймні, не те саме. Хоча театр і є життям, а не фільмом. А фільм переважно про життя.

І хоч у фільмі не запитують і не дають відповідей, бо відповіді треба знаходити самому, а питання ставити тільки правильні, щоб одержати вірні відповіді, все ж таки фільм не про це.

І не про... а вже краще сам подивися, про що цей фільм, щоб зрозуміти, що дивитися його вартує.

І тільки трупи не бавляться у пантоміму (Фотозближення, 1966)

diakovych — Thu, 23 Jul 2009 00:36:07 GMT

Він - фотограф. Його покликання - фіксувати те, що рухається. Це гірка іронія, адже він може зупинити все, проте сам перебуває у постійному русі й не в змозі ні на чому довго затриматися.

Він їздить на кабріолеті, купує дорогі речі, які йому ніколи не знадобляться, кохається з клієнтками власного фото-ательє, що так і прагнуть потрапити в об’єктив його камери та під ковдру його ліжка...

Це фільм з тої категорії, котрий належить дивитися. Точніше, спостерігати. І аж ніяк не слухати. Бо реплік - як кіт наплакав, та й потрібні вони тут як возу п’яте колесо. Усе зрозуміло без слів. Коротше кажучи, стрічку "Фотозближення" Мікеланджело Антоніоні зняв так, як цього від нього й вимагалося. Без зайвих пафосних базікань на філософські теми, але з дивовижною атмосферою співпереживання та роз-ділення з героєм того тісного світу, в якому він живе і не може вийти за його рамки.

Йому сумно, він самотній. Але не скажеш, що йому когось треба. Навпаки, спочатку він хоче віднайти себе, а вже потім, можливо... Та не про те мова. Він прагне розважатися, але кожна нова іграшка дуже скоро перестає бути йому цікавою. Його життя - це вічний пошук. Пошук себе. І для себе. Та він ніяк не може знайти потрібну йому річ.

Яскравим моментом у фільмі є сцена, де головний герой заходить до нічного клубу. Щоправда, не через парадні двері, а з чорного входу. Смішно, звичайно, що він намагається зекономити таким чином грошей, тоді як ще вдень купив непотрібний йому вітряк за 8 фунтів стерлінгів. Так от...

Концерт не вельми популярного молодого гурту, на котрому танцюють лише двійко людей. Решта просто витріщається на музикантів в очікуванні чогось. І це "щось" таки настає. Музикант, в якого постійно барахлить інструмент, не витримує і трощить свою гітару на друзки. Потім її уламки жбурляє в людей. Натовп від подібного просто звіріє. Кожен намагається будь-що дістати собі шматочок. Дивом цей шматочок опиняється в руках у нашого героя і той щодуху дає драпака з концертної зали, ледве відірвавшись від чисельних переслідувачів. Надворі, перевівши дихання після вдалої втечі, він оглядає свою здобич. Вона вмить втрачає для нього сенс і він викидає непотріб на асфальт. Одразу по тому кілька людей, що стояли поруч, кидають свої погляди на річ, що валяється на тротуарі без господаря. Один парубійко з їхньої компанії підбирає мотлох, роздивляється його, розуміє, що це звичайнісінький мотлох і ніщо інше, й учиняє так само, як хвилю тому фотограф.

Сцена дуже вже нагадує зоопарк, де мавпа, підібравши залишену якимсь неуважним відвідувачем певну річ, за мить позбувається її, втрачає будь-який інтерес до неї. Питається: і чим люди відрізняються від тварини?.. Як би там не було, а фільм демонструє нам міжосібні стосунки людей і модель їхньої поведінки в тій чи іншій ситуації. Виявляється, усе настільки складно, що в це просто не віриться! Чи то пак, усе настільки просто, що в це складно повірити?

То чи зможе фотограф врешті сфокусуватися на чомусь - питання не професійності, а радше складності людської сутності. Та іронічності самого життя.

Philips Intera Achieva