Факти з життя:

   Йос Стеллінґ - голландський кінорежисер, сценарист і продюсер.

   Вважається одним із основоположників сучасного голландського кінематографа, "батьком" нового кінематографічного буму в Нідерландах.

   Освіту здобув за фахом "режисер кіно і телебачення".  У 1981 р. заснував Всеголландський кінофестиваль, який очолював впродовж майже десяти років, і першим довів, що голландський кінематограф існує реально.

   Стеллінґ увійшов до світового кінематографа вже своїм першим фільмом "Марікен з Ньюмейхен", поставленим з непрофесійними акторами. Стрічка відрізнялася своєрідним авторським стилем, що було негайно відзначено провідними кінокритиками і відбірковою комісією кінофестивалю в Каннах у 1974 р., що включила фільм дебютанта в програму свого конкурсу. Міжнародний успіх і визнання на батьківщині пов'язано в основному з найбільш відомими роботами Стеллінґа, який сьогодні вважається класиком "північного" кінематографа, що володіє своєрідною специфікою: "Рембрандт. Портрет 1669" (1977), "Ілюзіоніст" (1983) і "Стрілочник" (1986). Дивовижна камера Стеллінґа — чарівна паличка в руках майстра. Його фільмам не потрібні ні слова, ні коментарі. Для нього кіно — якраз те мистецтво, яке зрозуміле на рівні жестів, міміки, емоцій. Стеллінґа відрізняє загострене почуття природи, людей, кольору, бажань. Ніби талановитий психоаналітик, він проникає в найпотаємніші глибини підсвідомих прагнень і фантазій глядачів. У стрічці "Зала очікування" (1995) Стеллінґ візуально показує, що саме сексуальні мотиви управляють людською поведінкою. У його фільмі немає ні єдиної репліки — тільки погляди і жести. Проте в них приховано значно більше, ніж у найрозгорнненіших діалогах. Камера терпляче вичікує, підглядаючи за доброчесним чоловіком, що залишився на півгодини без нагляду дбайливої дружини у вокзальному залі очікування. Його думки і відчуття випліскуються назовні, коли, немов з небес, спускається Вона, Жадана. Півгодини споглядання обертаються п'ятьма хвилинами безмовної дії, відсутність хоч якогось звукового фону — знаком бездоганного смаку, а сам фільм — одним із найкращих німих короткометражних фільмів.

   Йос Стеллінґ славиться своїм умінням показати думку, ідею, використовуючи мінімум діалогів. В одному інтерв'ю метр голландського кіно поділився своїми поглядами на режисуру: "Фільм — це мова душі. Я не вмію робити поетичні діалоги, мене ніколи не цікавили характери персонажів. Мені цікаве те, що відбувається між ними. Люди існують самі по собі, і розуміння одне одного створює простір поміж ними. Діалоги цей простір знищують. Адже можна зовсім по-іншому показати важливість думки. Наприклад, зняти крупним планом того персонажа, який в даний момент важливіший. Якщо я хочу показати, що героя не слухають — камера ковзатиме від його обличчя до плеча і так далі. Я все виражаю за допомогою камери, а не діалогів — тоді власне й виходить інтонаційна мова".

   У 1999 р. Йос Стеллінґ зняв фільм "Ані потягів, ані літаків". На створення цієї стрічки режисера надихнула новела Жана-Поля Франсенсаї "Світ братів". Події у фільмі складаються як мозаїка і розгортаються в одному місці — небагатолюдному привокзальному кафе. Всі знають один одного, знають звички і життя кожного, і, напевно, тому не помічають внутрішніх змін в собі та оточуючих. Для одних це місце, де можна зачекати на потяг, для інших — притулок, де можна сховатися від життя, що складається з горя і порожніх ілюзій. Шлях головного героя — це рух до самогубства, яке він і здійснює в кінці фільму. У Стеллінґа вже був досвід фільму, де дія відбувається протягом одного дня, — "Облудники" (1981), — але там кінець був оптимістичним. В цілому стрічка "Ані потягів, ані літаків" розповідає про дефіцит спілкування між людьми. Фільм ні про що і про все одночасно. Зняти такий фільм було набагато складніше, ніж фільм "про щось". За визнанням самого автора, ця робота виявилася для нього найбільш важкою з виробничої точки зору, а мізансцени — найважчими. Камера жодного разу не показала одночасно двох персона­жів — весь час тільки кого-небудь одного. У фільмі, не дивлячись на трагічний фінал, перемішані сміх і плач, оскільки саме ці два поняття найбільш близькі режисерові. Він хотів показати силу гумору, який допомагає багато що пережити. Саме гумор у цьому та інших фільмах Стеллінґа важливий для того, щоб примусити людей діяти, шукати вихід з будь-яких, навіть найзаплутаніших, ситуацій. У стрічці "Ані потягів, ані літаків", на відміну від інших безсловесних творів режисера, з'явилися діалоги. Проте це не зовсім реальні діалоги, герої просто вимовляють дурні слова нібито ні про що, зовсім не про те, що відбувається у фільмі. Йос Стеллінґ ще раз продемонстрував, що слово для нього не є важливою частиною кінематографічної мови. "Діалоги звертаються до мозку, — говорить режисер. — Але мозок не важливий для створення фільму. Необхідне тільки серце, а діалоги — завжди розсудливі".

  Фільми Стеллінґа неодноразово були відзначені міжнародними та національними преміями і нагородами.

   Фільмографія:

   1. Mariken van Nieumeghen / Марікен із Ньюмейхен (1974)