Про фільм:
   Ой люлі-люлі, спатоньки хочу, покладу я головоньку на білую постелоньку, може, я засну... Фільм про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути і щастям, і горем.
   "Подорожні" – перший український фільм, відібраний до участи в офіційній конкурсній програмі (конкурс короткометражних фільмів) Каннського фестивалю.

   "«Зачекайте аплодувати! Ви ще фільму не бачили! Від того, що йому дали в Каннах гілляку, фільм кращим не став», — звернулися автори фільму «Подорожні» Ігор Стрембіцький та Наталя Конончук до глядачів у Будинку кіно, що влаштували каннським лауреатам «овацію навстоячки» ще перед початком сеансу. Згодом, після київської прем’єри «Подорожніх», глядачі, що не звикли сліпо довіряти регаліям та званням, виглядали дещо розгублено. Адже українське кіно у Каннах прославила стрічка, що напозір мало різниться від знайомої фестивальній публіці студентської кінопродукції. Одразу народжуються дві версії стосовно українського тріумфу в Каннах. Звісно, можна припустити, що дипломна робота Ігоря Стрембіцького дістала «Золоту пальмову гілку» випадково, і далі говорити немає про що. А раптом ми, звикнувши до традиційної української кіносірятини, прогавили появу чогось видатного й небуденного, і вердикт каннського журі відкриє нам очі на очевидне? 

   Попри очікування публіки, що штурмувала Червону залу Будинку кіно, «Подорожні» не є проривом у кіномистецтві ані в тематичному, ані технологічному, ані у стилістичному відношеннях. Стрічки про «неповноцінних», ізольованих членів суспільства («Подорожні» фільмувалися в притулках для літніх та психоневрологічних диспансерах) є справжнісіньким мейнстримом нашої документалістики. Варто згадати не лише фільми нового покоління режисерів («Інакші» Суркова, «Мухи» Ольги Орєхової, «Viva Vita» Олени Бойко), а й твори «класиків» — приміром, «Гамлет із гепі-ендом» Олександра Коваля чи «Завтра свято» Сергія Буковського, нагадаю, наставника каннського лауреата. «Подорожні» чудово вписуються в цю лінію — тут і гуманістична увага до зневажених та принижених, і критика системи, що відкидає «інакших», і неодмінний у таких випадках пафос: то хто ж «нормальні» — ми чи вони? Візуальний ряд «Подорожніх» відповідає фірмовій марці «зроблено на Кінофаці»: тьмяне пожухле зображення, зафільмоване на простроченій, подекуди бракованій «Свемі», неакуратний монтаж, незграбне освітлення тощо. Та й образна мова не вирізняється радикальністю: поетичне кіно міцно сидить у свідомості кожного випускника кінофакультету КДУТКіТ, і з «Подорожніх» видно, що Стрембіцький — не виняток. Сюжетний наратив у фільмі відсутній, закарбовані режисером образи апелюють виключно до глядацької інтуїції та відчуттів. Звісно, таке кіно в Україні люблять та вміють знімати: що таке українська документалістика, як не Дзіґа Вєртов, побачений очима Сергія Параджанова та пропущений крізь сито шістдесятницького епігонства? Так уже склалася кіноісторія, і докоряти тут нікому. Виглядає так, що «Подорожні» цілковито зливаються зі своїм кінематографічним тлом, і нам, призвичаєним до такого кіно, важко на цьому тлі помітити його чесноти. Та члени каннського журі, на щастя, рідко дивляться українські фільми. Вони розгледіли чудо там, де ми бачимо лише сіру буденність. 

   Режисеру «Подорожніх» вдалося зануритися в повсякденність, у сферу, яку не помічають саме тому, що вона надто близько. Фільм Стрембіцького — зовсім не про пацієнтів божевільні. Об’єкт його уваги — те, що зазвичай випадає з поля зору через свою самоочевидність. Ми звикли звертати увагу на унікальне, незвичайне, відмінне — та аж ніяк не на щоденні банальності та кліше. Попри свій чудернацький вигляд, усі герої фільму уособлюють всепоглинальну буденність. Тим часом камера Стрембіцького досліджує уніфікацію людської поведінки. Реакція «Подорожніх» на появу кіноапарата є вельми конвенційною: хворі на недугу Дауна, позуючи перед об’єктивом, намагаються прибрати якомога «нормальнішого» вигляду; лікар тицяє кішку в об’єктив камери, повідомляючи, що її теж знімуть у кіно; сценаристка фільму Наталя Конончук, потрапивши до кадру, посилає оператору повітряний цілунок. Дивовижним чином Стрембіцькому вдалося не потрапити під владу банальності, а взяти її під контроль, змусити служити своєму задуму. Він ніби зумисне вводить до фільму безліч кінематографічних кліше, аби краще роздивитися структуру уніфікованого «поетичного» кінообразу. Що може бути примітивнішого за натюрморт із горням кави та цукром на білій скатертині? Але мова «Подорожніх» ніби бере в лапки ці стандартні епізоди, вказуючи: це не просто кава з цукром, це кліше, на яке усі навчилися не звертати увагу, але давайте придивимося до нього пильніше. Так само важко побачити за переляканими фізіономіями душевнохворих, що вдають «нормальний» вираз обличчя, їхні індивідуальні трагедії. Стрембіцький «виймає» хворих із їхнього побутового середовища — лише задля того, щоб перемістити їх до іншого простору банальності. Простішого прийому годі придумати: він знімає своїх героїв по одному на тлі білого простирадла. Знову кліше, і знову елементарний режисерський хід менш за все схожий на халтуру. Стрембіцький говорить про буденність буденною ж мовою — і виграє. 

   Парадокс «Подорожніх» у тому, що цей твір перетворює свої вади на власні ж чесноти. Можна з жахом уявляти, як виглядав би цей фільм, знятий на «Кодак»: тільки «Свема» з її неповторною сіро-зернистою фактурою здатна відтворити візуальну атмосферу нашої буденності. Білі спалахи поміж монтажними склейками, що їх будь-хто інший відправив би у сміття, наголошують на абстрактності та універсальності відображених на плівці образів. Не сумніваюся в швидкій появі ображених голосів, невдоволених тим, що Україну в світі презентуватиме «бракований фільм про бракованих людей»: аякже, в нас стільки чудових творів про наші духовні скарби! Виявляється, скарби нікого не цікавлять. На чолі сучасної мистецької ієрархії знову опиняються сірі, непримітні твори, що їх легко сплутати з кінематографічним мотлохом. Звісно, каннське журі не володіє монополією на визначення шедеврів, та за всієї довільності й випадковості його вироків варто визнати, що «Золота пальмова гілка» — не лише нагорода конкретному твору, а й визначення кінопріоритетів на майбутнє. Тому помиляється Ігор Стрембіцький, коли думає, що його фільм не став кращим після перемоги у Каннах. Цьогорічне послання каннського журі можна прочитати так: геть красу, геть галасливий пошук відмінностей та екзотики, геть яскраву унікальність; майбутнє — за тихою поетикою буденності. Звучить обнадійливо."

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

   Оригінальна назва: Подорожні
   Країна: Україна
   Рік: 2005
   Режисер: Ігор Стрембіцький
   Жанр: Драма, короткометражка
   Тривалість: 10 хв
   Розмір: 124 Мb
   Формат: AVI 

   Безкоштовно завантажити: FilePlanet

   Безкоштовно завантажити: DepositFiles